IVAN SALATYUK

My dad Ivan, left behind something great — love, kindness, honesty, and memories that we will cherish for the rest of our lives.

My dad, Salatyuk Ivan Oleksandrovych, was born on July 7, 1958, in the village of Miliatyn in the Volyn region of Ukraine. His father, Oleksandr, worked as a welder, and his mother, Ksenia, was an insurance agent.

He spent his childhood in his native village, where he attended school. After his family moved to Sokal, he continued his studies first in the first school and later in the third school. His favorite subjects were geography, history, and English. He had an extraordinary memory and knew the capitals of almost all countries in the world.

After the 10th grade, he entered a medical college in Kovel, which he graduated from with honors, earning the profession of a paramedic. Later, he was drafted into the army, where he served for two years in Arkhangelsk.

During his military service, a great tragedy occurred — his beloved grandmother, whom he deeply loved, passed away. Although his commanding officers did not allow him to attend the funeral, he found a way to leave so he could say goodbye to the person who meant so much to him. He arrived just in time for the final moments of farewell, and this pain stayed with him forever.

Even before his military service, my dad met my mom, Oksana. She waited for him for two years, and after his return, on May 8, 1982, they got married and built a happy family together. My dad started working as a paramedic near Sokal and in April I was born. My mom often said how much he wanted to see me when I was born. Due to strict hospital rules, no visitors were allowed, but my dad and an acquaintance found a way for him to get inside — he dressed in a doctor’s uniform and was able to see me for the first time. That was when he first called me his little Oksanka.

Later, my dad obtained another qualification — as a master mechanic of industrial hosiery knitting machines — and worked at a hosiery factory in Sokal.

Few years later, in April, my younger brother Maksym was born. We would go with my dad to visit my mom at the maternity hospital, and she would show us baby Maksym through the window.

When Maksym grew older, my dad loved taking him fishing and mushroom picking. He happily shared his love of nature with him, and those trips became special moments filled with joy and warm memories.

My dad loved motorcycles and had a deep connection to the outdoors. In the difficult 1990s, when Ukraine was facing crisis and hyperinflation, the fish, mushrooms, and produce from the village and our gardens often helped our family survive those hard times.

We often rode together on a motorcycle to visit his parents in the village. At first as a family, and later just the two of us. My most important job was simply to hold on tightly to him. These trips remain some of the warmest memories of my childhood.

My dad was an extremely kind, honest, and fair person, always ready to help. He had many friends and loved spending time with them, cooking barbecue, drinking beer, and having long conversations about different topics.

When I entered university in Lutsk, he was never willing to leave me on my own. He would drive me to entrance exams, to tutors, help me find housing, and make sure I was safe. If I didn’t come home on weekends, he and my grandmother would send me homemade food with a bus driver so I would have something to eat during the week.

My dad loved reading. Detective novels, newspapers, magazines — a book was almost always in his hands. He was an incredibly well-read person and seemed to know the answer to almost any question.

In 2005, our family moved to Canada. Here, my dad worked hard but remained just as energetic and full of life. He loved fishing, mushrooms, meeting friends, and he could never sit still.

At first, he worked in construction, and in the evenings as a pizza delivery driver. He quickly learned every street and alley in the city and always found the fastest route.

Later, he became a long-haul truck driver. This job brought him great joy — he traveled across many states in the United States. He loved the road and always called me from his trips, telling me about his adventures.

In 2008, my dad bought me my first car — a brand-new 2009 Toyota Rav 4 and  in 2010, two of us went on a roadtrip to Edmonton together. We talked for hours about everything in the world. He always had an answer to any question I asked.

Due to his health, my dad started working as a courier in the city in 2019. He knew every street, back lane, and shortcut, and he always made sure deliveries arrived on time.

When he was diagnosed with cancer, he faced it with incredible courage. We promised to fight it together, and he never lost hope, not even at the very end. Despite everything, he kept living his life, enjoying each day, and he always told me, “Oksanka, don’t worry, everything will be fine.”

Dad loved driving outside the city to visit his friend Misha, and afterward he and my mom would head into the forest to pick mushrooms. They would come home with several pails full, which we later enjoyed in soups and throughout the winter.

He was a man with a big heart — kind, honest, reliable, and generous. He always helped others and never expected anything in return.

Only now do I understand that my dad loved not through words, but through actions. He was always ready to help, support, drive, buy something, or simply be there. This is how he showed his love.

He taught me that it is possible to live simply and still be happy, because true happiness is not in material things, but in the people you love. He always said it is better to buy one good-quality item than many unnecessary ones, and to always smile and believe that everything will be okay.

He especially loved the film “12 chairs”  and "The little golden calf" and could watch them over and over again. He also loved the song “Pytan nema” (“No Questions”). Every time we were in the car together, he would smile and say: “Oksanka, where is my song? Put on ‘Pytan nema’.” In the last year of his life, my dad also grew to love lattes.

Ukraine always remained in his heart. He was always happy to return home every year, to meet his best friend Vasyl and his wife Zoia, who always welcomed him warmly. He deeply loved his goddaughter Orysia and was very close to his sister Liuda.

On June 13, 2026, at 21:45, after a long and courageous battle with a serious illness, my dearest dad’s heart stopped beating.

He was a cheerful, witty, hardworking, incredibly kind, and endlessly loving father. He lived for his family, for his children — me and Maksym.

We love you endlessly and miss you every single day, dad. Thank you for your love, care, wisdom, and all the beautiful moments you gave us.

You will forever remain in our hearts, in our memories, and in everything good you taught us.

Forever in our hearts, 

our dear tatko.

Ukrainian version:

Мій тато Іван, залишив після себе дуже багато — любов, доброту, чесність і спогади, які ми берегтимемо все життя.

Мій тато, Салатюк Іван Олександрович, народився 7 липня 1958 року в селі Милятин Волинської області. Його батько, Олександр, працював зварщиком, а мама, Ксенія, — страховим агентом.

Дитинство тато провів у рідному селі, де навчався у школі. Після переїзду сім’ї до Сокаля продовжив навчання спочатку в першій, а потім у третій школі. Його улюбленими предметами були географія, історія та англійська мова. Він мав надзвичайну пам’ять і знав столиці майже всіх країн світу.

Після десятого класу вступив до медичного училища в Ковелі, яке закінчив з відзнакою, здобувши професію фельдшера. Згодом був призваний до армії, де два роки проходив службу в Архангельську.

Саме під час служби сталася велика трагедія — померла його найдорожча бабуся, яку він безмежно любив. Попри те, що командування не дозволило йому поїхати на похорон, він знайшов спосіб вирватися, щоб востаннє попрощатися з людиною, яка була для нього особливо дорогою. Він встиг лише на останні хвилини прощання, і цей біль залишився з ним назавжди.

Ще до служби в армії тато познайомився з моєю мамою Оксаною. Вона чекала його всі два роки, а після повернення, 8 травня 1982 року, вони одружилися і створили щасливу сім’ю.

Після армії тато працював фельдшером неподалік Сокаля. У квітні наступного року народилася я. Мама часто розповідала, як сильно він хотів мене побачити. Через суворі правила до пологового будинку нікого не пускали, але тато разом зі знайомим придумав спосіб потрапити всередину — переодягнувся у форму лікаря і зміг побачити мене вперше. Саме тоді він назвав мене своєю Оксанкою.

Пізніше тато здобув ще одну професію — майстра-механіка в’язальних машин — і почав працювати на панчішній фабриці в Сокалі.

Декілька років пізніше, у квітні, народився мій молодший братик Максим. Ми разом із татом приходили до пологового будинку провідувати маму, а вона показувала нам маленького Максимка через вікно.

Коли Максимко підріс, тато дуже любив брати його із собою на риболовлю та по гриби. Він із задоволенням ділився з ним своєю любов'ю до природи, і ці спільні поїздки залишилися для них особливими моментами, сповненими радості та теплих спогадів.

Тато дуже любив мотоцикли. Він обожнював риболовлю та збирання грибів. У важкі 1990-ті роки, коли Україна переживала кризу та гіперінфляцію, саме риба, гриби й урожай із села та наших городів нерідко допомагали нашій родині пережити непрості часи.

Ми часто їздили разом на мотоциклі до села провідувати його батьків. Спочатку всією сім’єю, а коли я підросла — вже удвох із татом. Моє найважливіше завдання було міцно триматися за нього. Ці поїздки назавжди залишилися одними з найтепліших спогадів мого дитинства.

Тато був надзвичайно доброю, чесною і справедливою людиною, завжди готовою прийти на допомогу. Він мав багато друзів, любив проводити з ними час, готувати шашлики, пити пиво та вести довгі розмови про життя.

Коли я вступила до університету в Луцьку, він ніколи не залишав мене саму. Їздив зі мною на вступні іспити, до репетиторів, допомагав шукати квартиру, переживав, щоб я була в безпеці. Якщо я не приїжджала додому на вихідні, вони з бабусею передавали мені домашню їжу, щоб я мала що їсти протягом тижня.

Тато дуже любив читати. Детективи, газети, журнали — книга майже завжди була в його руках. Він був надзвичайно начитаною людиною і знав відповідь майже на будь-яке запитання.

У 2005 році наша сім’я переїхала до Канади. Тут тато багато працював, але залишався таким самим енергійним і життєрадісним. Він любив риболовлю, гриби, зустрічі з друзями і ніколи не міг сидіти без діла.

Спочатку він працював на будівництві, а по вечорах водієм доставки піци й настільки добре вивчив місто, що знав кожну вулицю, кожен провулок і завжди знаходив найшвидший маршрут.

Згодом здобув професію далекобійника. Робота приносила йому велике задоволення — він побачив багато штатів Америки. Він дуже любив дорогу і завжди телефонував мені з рейсів, розповідаючи про свої пригоди.

У 2008 році тато купив мені мою першу машину — новеньку Toyota RAV4 2009 року випуску і у 2010 році ми на ній разом вирушили в подорож до Едмонтона. Ми годинами розмовляли про все на світі. Тато був дуже мудрою, начитаною людиною і, здавалося, знав усе на світі. На будь-яке моє запитання він завжди знаходив відповідь.

Через стан здоров’я у 2019 році тато перейшов працювати кур'єром у місті. Він знав усі дороги, вулички, парковки та маршрути, тому возив товар дуже швидко.

Коли татові поставили діагноз рак, він зустрів його мужньо. Ми домовилися разом боротися, і він до останнього не втрачав надії. Попри хворобу він продовжував жити, радіти кожному дню і завжди говорив мені: «Оксанка, не хвилюйся, все буде добре».

Татко дуже любив їздити до свого товариша Міши за місто, а потім з мамою вони йшли до лісу по гриби, які ми потім ми усі смакували особливо взимку.

Він був людиною великого серця — добрим, чесним, надійним і щедрим. Завжди допомагав іншим і ніколи не очікував нічого взамін.

Лише зараз я зрозуміла, що тато любив не гучними словами, а своїми вчинками. Він завжди був готовий допомогти, підтримати, привезти, купити чи просто бути поруч. Саме так він показував свою любов.

Він навчив мене, що можна жити скромно і бути щасливим, бо справжнє щастя не в матеріальних речах, а в людях, яких любиш. Він завжди казав, що краще купити одну якісну річ, ніж багато непотрібних, а ще — завжди посміхатися і вірити, що все буде добре.

Особливо він любив фільми «12 стільців» і «Золоте теля» і міг переглядати із знову і знову. А ще дуже любив пісню «Питань нема». Кожного разу, коли ми їхали разом у машині, він усміхався і казав: «Оксанка, де моя пісня? Включай “Питань нема”.» За останній рік життя тато дуже полюбив пити лате.

Україна завжди залишалася в його серці. Він із великою радістю щороку приїжджав додому, зустрічався зі своїм найкращим другом Василем та його дружиною Зоєю, які завжди тепло його приймали. Дуже любив свою похресницю Орисю і був надзвичайно близьким зі своєю сестрою Людою.

13 червня 2026 року о 21:45 після довгої та мужньої боротьби з важкою хворобою серце мого найдорожчого тата перестало битися.

Він був веселим, дотепним, працьовитим, неймовірно добрим і безмежно люблячим батьком. Він жив заради своєї родини, своїх дітей — мене і Максима.

Любимо тебе безмежно і сумуємо за тобою кожного дня. Дякуємо тобі за любов, турботу, мудрість і всі щасливі миті, які ти нам подарував.

Ти назавжди залишишся у наших серцях, у наших спогадах і в усьому доброму, чого ти нас навчив.

Вічна пам'ять, 

наш рідний таточку.

​

ETHICAL DEATH CARE

Cremation & Life Celebrations

1833 Portage Avenue - Winnipeg

204-421-5501 - www.ethicaldeathcare.com

​